ukrexpat.com
Портал Українських Експатів

"Японський синдром" у вищій освіті

Дата публікації: 15.8.2018Теги: #Японія #освіта #студенти #університет #співробітники #криза

Автор: проф. Карія Такехіко.

На тлі активної глобалізації ринку праці Японія б'є на сполох - стандарти освіти в японських ВНЗ приходять у все більший занепад. У чому ж корінь зла? Професор Карія Такехіко, який викладав як в японському, так і в англійському університетах, аналізує проблеми в освіті з соціологічної точки зору.

Оригінал статті англ. мовою на ресурсі www.nippon.com

В наші дні термін «глобалізація» часто використовують як модне слівце, не надаючи йому особливого сенсу. Однак для опису змін, що відбуваються в японській системі вищої освіти починаючи з 90-х років, без цього поняття не обійтися. Що стосується контингенту (викладачі та студенти), фінансових ресурсів (гроші на освіту і дослідження), а також освітніх установ, то взаємовідношення їх в академічній сфері давно перейшло національні кордони і набуває все більш активних форм. Часто люди, які отримали вчений ступінь за кордоном, стають затребуваними фахівцями за межами своєї країни - а це вже глобалізація не тільки освіти, а й ринку робочої сили. Ще одним аспектом глобалізації освіти стало складання міжнародних рейтингів університетів, які привертають увагу громадськості і стимулюють конкуренцію між вузами.

Інша важлива зміна, яку необхідно згадати, відбувається в системі вищої освіти розвинених країн починаючи з 90-х рр. Це збільшення доступності вищої освіти. Навіть в тих європейських країнах, де відсоток випускників шкіл, які продовжують навчання у вищих навчальних закладах, був відносно низьким, в останні роки різко зріс. Також все більше студентів не обмежуються бакалавратом і поглиблюють свою спеціалізацію, отримуючи вчений ступінь магістра або кандидата наук. Таке поширення вищої освіти є реакцією на вищезгадану конкуренцію з підготовки фахівців серед університетів в процесі глобалізаційних змін.

Основною метою даної статті є виявити проблеми японської вищої освіти на тлі загальної глобалізації в академічній сфері. Перше, що кидається в очі - це неконкурентоздатність японських університетів, які помітно відстають від світового процесу глобалізації вищої освіти. Чому ж наші університети ніяк не можуть досягти успіху на цьому поприщі? Щоб відповісти на це питання, необхідно показати, з якими проблемами стикається японське суспільство в цілому, починаючи з 90-х років. Тут спливає так званий «японський синдром», коли населення ментально «застрягло» в періоді економічного процвітання, який проте закінчився ще в 80-х. Також я б хотів звернути увагу читача на те, що дана проблема характерна не тільки для Японії, але і для багатьох інших розвинених країн.

Трилема, перед якою стоїть вища освіта

Для того, щоб розглянути проблеми, з якими стикається японська система вищої освіти в більш широкому контексті, давайте для початку звернемося до загальносвітових проблем в цій галузі серед економічно розвинених країн. Я говорю про трилему, яка виникає при взаємодії системи вищої освіти і держави. Трилема - це коли при поєднанні двох умов третя стає нездійсненною. Говорячи про зв'язок держави і освіти, ці умови такі: підтримання якості освіти, рівноправність при вступі до ВНЗ (збільшення доступності вищої освіти) і стабільне фінансування освітніх установ з державного бюджету. Отже, якщо ми хочемо зробити вищу освіту доступнішою і підтримати її якість на належному рівні, то потрібно значно збільшити фінансування цього напрямку з боку держави. Однак при невиконанні останньої умови, тобто в разі недостатнього офіційного фінансування, підтримувати якість освіти буде складно. З іншого боку, якщо в цій ситуації зробити акцент на якість, то доступність освіти стає проблемою. При збільшенні доступності освіти без збільшення державного фінансування про високу якість освіти можна забути. Тобто, як ми бачимо, при постановці акценту на двох умовах з трьох, третя умова виявляється нездійсненною. В цьому і полягає суть трилеми в стосунках вищої освіти і держави.

Подібна трилема з'явилася в розвинених країнах не випадково. Як ми вже говорили вище, на тлі міжнародної конкуренції в сфері підготовки робочих ресурсів з'явилася необхідність у створенні більшої кількості навчальних закладів високого рівня, а також підвищенні якості освіти наявних факультетів. Безумовно, це тягне за собою збільшення обсягів фінансування, а у багатьох розвинених країн існує серйозна проблема в цій галузі. В таких умовах перед кожною країною постає питання про вирішення зазначеної трилеми.

Європейські країни, де практично всі вузи є державними і навчання довгий час було безкоштовним, тепер стикаються з питанням, хто ж повинен фінансувати вищі навчальні заклади, кількість яких постійно збільшується. В Англії спробували вирішити цю проблему, ввівши в останні роки плату за навчання, яка продовжує зростати. У США, де уряди штатів зазнають фінансових труднощів, також підняли ціни на навчання в державних вузах, які грають ключову роль в поширенні вищої освіти в Північній Америці. В Європі залишаються країни, які вперто продовжують підтримувати безкоштовну вищу освіту, але і там не вщухають суперечки з приводу того, хто ж повинен фінансувати вищу освіту. Існує також приклад Німеччини, в якій після того, як вища освіта стала платною, по всій країні почалися бунти, і владі в результаті довелося йти на компроміс зі студентамі. Розглядаючи ситуацію в Японії у цьому контексті, спливають також наступні проблеми. Японія вирішила усунути нестиковки у відносинах вищої освіти і держави шляхом зведення до мінімуму офіційного фінансування університетів. Приблизно 80% японських студентів навчаються в приватних вузах. При цьому великі суми на навчання в більшості випадків виділяються не з державних грантів, а з сімейного бюджету. Тобто поширення японської вищої освіти просувають приватні вузи, які залежать від фінансування сім'ями студентів.

У порівнянні з європейськими країнами, Японії вдалося зробити вищу освіту доступнішою більш швидкими темпами. За недавньою статистикою, понад 50% випускників японських шкіл продовжують навчання у вищих навчальних закладах, і приблизно 25% йдуть у 2-річні коледжі та професійні училища різного профілю. Тобто 75% випускників мають можливість продовжити освіту після загальноосвітньої школи. 2-річні коледжі та училища також є майже повністю приватними. Таким чином, ми спостерігаємо ситуацію, при якій післяшкільна освіта набула масового характеру за мінімальної участі держави. Таким чином, особливість японського підходу до вирішення проблеми полягає у приватизації і комерціалізації вищої освіти та все меншому залученню державних ресурсів. З 90-х років поширення вищої освіти проводилося за рахунок пом'якшення вимог держави щодо стандартів заснування нових вузів, в той час як у приватному секторі тривала висока конкуренція за студентів. І все це - на тлі високої залежності від сімейного бюджету. Тобто виходить, що здобуття вищої освіти стало вважатися особистою вигодою, тому і гроші на неї повинні витрачатися з особистого бюджету, а не державного. Керуючись цією ідеєю, Японія просувала вищу освіту в народ. Проте вирішення проблем, засноване на принципах приватизації і комерціалізації, ставить нові серйозні перешкоди перед японської системою вищої освіти, а саме: рівність в отриманні освіти та її якість.

Головні проблеми японської вищої освіти

Не можна заперечувати, що Японії вдалося в короткі терміни добитися широкого поширення вищої освіти, надавши молоді великий вибір в продовженні навчання. Однак через те, що вища освіта поширювалася через приватні університети, здатність окремого студента продовжувати навчання у ВНЗ стала прямо залежати від фінансового стану його сім'ї. Плата за навчання продовжувала зростати, урядові стипендії були недостатніми, і в підсумку полегшити економічний тягар студентів державі не вдалося. Як результат, хоча кількість місць у вищих навчальних закладах і збільшилася, нерівність при отриманні післяшкільної освіти залишається. Друга серйозна проблема - це зниження якості освіти, яке послідувало за збільшенням кількості вузів. Це явище також виникає з відношення до вищої освіти як до особистої вигоди і повсюдної її приватизації, що тільки погіршила ситуацію. Давайте розглянемо це питання детальніше. По-перше, для приватних вузів характерна слабка фінансова база і, відповідно, висока залежність від плати за навчання. При таких умовах, навіть якщо університет вирішить підтримувати якість освіти на високому рівні, виключити неуспішного студента буде непросто. До того ж, щоб заощадити на зарплаті викладачів, багато лекцій проводяться у великих аудиторіях. А при великій кількості студентів викладач фізично не в змозі використовувати персональний підхід і стежити за успіхами учнів. На додачу до всього, більшість занять не передбачають попередньої підготовки (домашнього читання матеріалів лекції).

За результатами дослідження, проведеного приватною освітньою організацією Bennesse Corp., 73% японських студентів витрачають менше 3-х годин на тиждень на підготовку до лекцій, повторення пройденого матеріалу і виконання домашнього завдання. 20% не відкривають конспекти поза заняттями взагалі. Що стосується самостійного навчання, то додатково займається до 3-х годин на тиждень 81% студентів ВНЗ, а 32% не вивчають нічого крім предметів з розкладу. Таким чином, японський університет став місцем, де знання отримують виключно під час лекцій. Більше того, багато вузів фактично дають студентам лише три роки навчання замість відведених чотирьох. Це відбувається тому, що з другого семестру третього курсу більшість студентів стурбовані пошуками роботи і їм стає не до навчання, на лекції часу не вистачає. Приватним університетам залишається тільки терпляче пристосовуватися до ситуації, що склалася. Адже репутація університету складається з числа його випускників, які зуміли влаштуватися на роботу. Отже, щоб підтримати кількість абітурієнтів на певному рівні, приватним університетам доводиться не тільки не перешкоджати студентам в пошуках роботи, але й всіляко заохочувати їх. Також з раніше зазначеної причини вузам складно вести сувору систему оцінювання, тому що тоді їм доведеться виключати студентів з незадовільними оцінками, а це невигідно. Чому ж пошуки роботи повинні неодмінно відбуватися за рахунок часу, відведеного на отримання освіти? Щоб відповісти на це питання, необхідно звернутися до історії і подивитися, як складалося ставлення до вищої освіти в Японії. І тоді стане зрозуміло, що ж це за патологія сучасного японського суспільства під назвою «японський синдром».

Навчання співробітників компаній і «японський синдром»

Економічний успіх, якого Японія домоглася і підтримувала до початку 90-х років, незважаючи на відсутність природних ресурсів, часто приписують високому рівню працівників і вмілим керівникам підприємств, які вміли таких працівників правильно організувати. У ті часи в приватному секторі був загантований довгий і стабільний найм, а також виділялася велика кількість часу на навчання співробітників-новачків (так званий OJT - on the job training). Для підвищення ефективності працівників така система діяла досить успішно. Однак вона була націлена більше на досягнення групового результату, ніж на підвищення рівня продуктивності окремого співробітника. Тобто, на відміну від західних країн, де співробітника забезпечують необхідними навичками в залежності від конкретного завдання і способів його виконання, японці створили систему, при якій рамки робочих обов'язків досить розмиті, навички для їх виконання чітко не визначені, а основний акцент робиться на підвищенні ефективності групових зусиль. Виходило так, що в майбутнього співробітника фірми в принципі не виникало необхідності в отриманні спеціальних знань і навичок, які б потім ставали йому в нагоді на роботі. Адже для цього йому нададуть достатню кількість часу вже після того, як він почне працювати. В таких умовах японському суспільству стало все одно, що і як вивчає студент у ВНЗ. Головним критерієм при прийомі на роботу стала здатність до ефективного навчання на робочому місці, той самий OJT. Одним зі способів з'ясувати такі здібності було подивитися, в який університет вдалося вступити тому чи іншому потенційному співробітнику. Тут є своя логіка, адже які якості необхідні для вступу в хороший вуз? Старанність, кмітливість, уміння схоплювати на льоту - все це стане в нагоді і для навчання співробітника на місці. Якщо ці показники були високі, значить, і навчити працівника буде простіше. Так підприємства стали орієнтуватися на найм випусників найбільш престижних університетів, куди складніше за все вступити, а значить, студенти їх відрізняються високим рівнем всіх перерахованих вище умінь, і навчити їх на місці не складе великих зусиль.

Така система виховання робітничих кадрів та відбору кандидатів має три характерні особливості. По-перше, вона ефективно працює тільки на великих підприємствах і орієнтована на співробітників чоловічої статі. Тільки в цьому випадку можна гарантувати тривалий стабільний найм. Ефективність такого підходу знижується пропорційно скороченню числа постійних працівників і збільшенню кількості контрактників, що ставить під загрозу систему тривалого і стабільного найму. Також результати OJT не завжди застосовні до жінок і тих, хто вирішує змінити місце роботи - тобто до тих, хто не орієнтований на безперервне перебування на одному місці. По-друге, така система орієнтувалася на внутрішній ринок робочої сили. На ринку, який не виходив за межі країни, потенційні співробітники змагалися не якістю отриманих навичок, а здатністю до навчання. Виходить, що компанії так би мовити ставали в чергу за випускниками успішних вузів, і в результаті початок відбору потенційних працівників став відсуватися на все більш ранній термін. Студентам в свою чергу також довелося пристосовуватися до умов, що склалися, і починати активні пошуки роботи набагато раніше, ніж раніше, щоб отримати гарне місце. Як результат, студенти почали присвячувати значну частину часу підготовці до працевлаштування, починаючи вже з другого семестру третього курсу, жертвуючи тим самим півтора роками вищої освіти. Безумовно, таке скорочення навчальних годин не могло не позначитися на загальній якості освіти, проте доти, доки японські студенти варилися у своєму котлі, змагаючись виключно один з одним, на цю проблему довгий час успішно закривали очі. Якщо подивитися на ситуацію, що склалася з точки зору суспільства в цілому, то в ній, звичайно, багато недоліків. Однак як для окремого підприємства, так і для кожного студента, ранні пошуки роботи, що закінчуються наймом, мають багато переваг. У підсумку японське суспільство прийшло до того, що економісти називають помилковим перенесенням окремого випадку на загальне. Почався сезон працевлаштування - студенти кидають лекції і поспішають на співбесіди. Третьою особливістю системи японського найму стало створення стимулу для абітурієнтів вступити в більш престижний вуз, для чого необхідно краще готуватися до вступних іспитів.

Саме конкуренція при вступі до університету була тим китом, на якому трималася система оцінювання потенціалу студентів і OJT. Однак зараз, коли кількість 18-річних скорочується, а кількість приватних вузів залишається високою, за винятком деяких університетів питання жорсткої конкуренції втратило свою актуальність, а значить і стимулу старанно вчитися у школярів більше немає. Приватні університети, які не одержують достатнього фінансування і спираються на бюджет студентів, змушені приймати абітурієнта з будь-якими оцінками, лише б він був у змозі оплатити навчання. Адже якщо не набрати встановленої кількості студентів, такий університет просто не зможе функціонувати з фінансових причин. Глобалізація і демографічні зміни також не поліпшили ситуацію в системі традиційного японського найму. З метою зберегти робочі місця для співробітників середнього і старшого віку, компанії набирають в штат все менше і менше молоді. Деякі підприємства стали практикувати переведення співробітників зі статусу постійних працівників до тимчасових, або переведення повного робочого дня у неповний з вільним графіком. Разом із пом'якшенням закону про прийом на роботу з боку держави, ці зміни були викликані потребою в збільшенні конкурентноздатності підприємств в плані оплати праці в умовах глобалізованої економічної конкуренції. Іронія ситуації полягає в тому, що тепер японська система найму більше не може гарантувати якість роботи співробітника після того, як його взяли на роботу. До того ж глобалізація економіки похитнула і продовжує розгойдувати струнку систему внутрішньояпонського найму з її порядком черговості.

Як я вже говорив вище, в інших розвинених країнах навчання кваліфікованих кадрів поступово зміщується в бік аспірантури. Тобто вища освіта стає більш тривалою і поглибленою. А японські університети, разом з японськими підприємствами, не можуть забезпечити навіть 4-х років повноцінної вищої освіти. В епоху, коли пріоритет віддається придбаним умінням і навичкам, Японія, очевидно, знаходиться не в кращій ситуації у цій сфері. І навіть при повному усвідомленні цього занепаду, навряд чи сформовану систему можна змінити. Це і є сутність «японського синдрому». Не в змозі відреагувати на глобальні зміни на світовій арені, Японія продовжує діяти так, якщо б вона як і раніше конкурувала тільки всередині себе самої - тільки вже без колишніх переваг. Якщо подивитися на цей «японський котел» з боку, недоліки традиційного підходу видно, як на долоні. Однак ані змінити, ані відкинути його не видається можливим. А на фоні мізерного державного фінансування вищої освіти, яке продовжує зменшуватись з кожним роком, ситуація зовсім невтішна, і змін не передбачається. Симптоми «японського синдрому», однак, з'являються і за межами Японії. Рух за зменшення ролі держави в освіті призводить до ще більшої приватизації і маркетизації останньої. І Японія є наочним прикладом того, що раціональність рішень і поведінка окремого індивіда при отриманні освіти аж ніяк не гарантує підвищення її якості та рівності в її отриманні. Навпаки, в короткостроковій перспективі, коли боротьба йде лише за швидку особисту вигоду, якість освіти страждає, і про рівні шанси для всіх мова не йде. Що ж потрібно зробити, щоб не опинитися в замкнутому колі перенесення окремого на загальне при утворенні і підготовці кадрів? Негативний приклад Японії може послужити уроком для інших країн, які рухаються в схожому напрямку.


Kariya Takehiko, “Credential inflation and employment in ‘universal’ higher education: enrolment, expansion and (in) equity via privatisation in Japan,” Journal of Education and Work, Vol. 24, Nos. 1–2, 2011, pp. 69–94.

Yano Masakazu, Shūkanbyō ni natta Nippon no daigaku, Nihon Tosho Center, 2011.

(Оригінал статті написаний 16 квітня 2012 р.)

"Японський синдром" у вищій освіті

Дата публікації: 15.8.2018

Автор: проф. Карія Такехіко.

На тлі активної глобалізації ринку праці Японія б'є на сполох - стандарти освіти в японських ВНЗ приходять у все більший занепад. У чому ж корінь зла? Професор Карія Такехіко, який викладав як в японському, так і в англійському університетах, аналізує проблеми в освіті з соціологічної точки зору.

Оригінал статті англ. мовою на ресурсі www.nippon.com

В наші дні термін «глобалізація» часто використовують як модне слівце, не надаючи йому особливого сенсу. Однак для опису змін, що відбуваються в японській системі вищої освіти починаючи з 90-х років, без цього поняття не обійтися. Що стосується контингенту (викладачі та студенти), фінансових ресурсів (гроші на освіту і дослідження), а також освітніх установ, то взаємовідношення їх в академічній сфері давно перейшло національні кордони і набуває все більш активних форм. Часто люди, які отримали вчений ступінь за кордоном, стають затребуваними фахівцями за межами своєї країни - а це вже глобалізація не тільки освіти, а й ринку робочої сили. Ще одним аспектом глобалізації освіти стало складання міжнародних рейтингів університетів, які привертають увагу громадськості і стимулюють конкуренцію між вузами.

Інша важлива зміна, яку необхідно згадати, відбувається в системі вищої освіти розвинених країн починаючи з 90-х рр. Це збільшення доступності вищої освіти. Навіть в тих європейських країнах, де відсоток випускників шкіл, які продовжують навчання у вищих навчальних закладах, був відносно низьким, в останні роки різко зріс. Також все більше студентів не обмежуються бакалавратом і поглиблюють свою спеціалізацію, отримуючи вчений ступінь магістра або кандидата наук. Таке поширення вищої освіти є реакцією на вищезгадану конкуренцію з підготовки фахівців серед університетів в процесі глобалізаційних змін.

Основною метою даної статті є виявити проблеми японської вищої освіти на тлі загальної глобалізації в академічній сфері. Перше, що кидається в очі - це неконкурентоздатність японських університетів, які помітно відстають від світового процесу глобалізації вищої освіти. Чому ж наші університети ніяк не можуть досягти успіху на цьому поприщі? Щоб відповісти на це питання, необхідно показати, з якими проблемами стикається японське суспільство в цілому, починаючи з 90-х років. Тут спливає так званий «японський синдром», коли населення ментально «застрягло» в періоді економічного процвітання, який проте закінчився ще в 80-х. Також я б хотів звернути увагу читача на те, що дана проблема характерна не тільки для Японії, але і для багатьох інших розвинених країн.

Трилема, перед якою стоїть вища освіта

Для того, щоб розглянути проблеми, з якими стикається японська система вищої освіти в більш широкому контексті, давайте для початку звернемося до загальносвітових проблем в цій галузі серед економічно розвинених країн. Я говорю про трилему, яка виникає при взаємодії системи вищої освіти і держави. Трилема - це коли при поєднанні двох умов третя стає нездійсненною. Говорячи про зв'язок держави і освіти, ці умови такі: підтримання якості освіти, рівноправність при вступі до ВНЗ (збільшення доступності вищої освіти) і стабільне фінансування освітніх установ з державного бюджету. Отже, якщо ми хочемо зробити вищу освіту доступнішою і підтримати її якість на належному рівні, то потрібно значно збільшити фінансування цього напрямку з боку держави. Однак при невиконанні останньої умови, тобто в разі недостатнього офіційного фінансування, підтримувати якість освіти буде складно. З іншого боку, якщо в цій ситуації зробити акцент на якість, то доступність освіти стає проблемою. При збільшенні доступності освіти без збільшення державного фінансування про високу якість освіти можна забути. Тобто, як ми бачимо, при постановці акценту на двох умовах з трьох, третя умова виявляється нездійсненною. В цьому і полягає суть трилеми в стосунках вищої освіти і держави.

Подібна трилема з'явилася в розвинених країнах не випадково. Як ми вже говорили вище, на тлі міжнародної конкуренції в сфері підготовки робочих ресурсів з'явилася необхідність у створенні більшої кількості навчальних закладів високого рівня, а також підвищенні якості освіти наявних факультетів. Безумовно, це тягне за собою збільшення обсягів фінансування, а у багатьох розвинених країн існує серйозна проблема в цій галузі. В таких умовах перед кожною країною постає питання про вирішення зазначеної трилеми.

Європейські країни, де практично всі вузи є державними і навчання довгий час було безкоштовним, тепер стикаються з питанням, хто ж повинен фінансувати вищі навчальні заклади, кількість яких постійно збільшується. В Англії спробували вирішити цю проблему, ввівши в останні роки плату за навчання, яка продовжує зростати. У США, де уряди штатів зазнають фінансових труднощів, також підняли ціни на навчання в державних вузах, які грають ключову роль в поширенні вищої освіти в Північній Америці. В Європі залишаються країни, які вперто продовжують підтримувати безкоштовну вищу освіту, але і там не вщухають суперечки з приводу того, хто ж повинен фінансувати вищу освіту. Існує також приклад Німеччини, в якій після того, як вища освіта стала платною, по всій країні почалися бунти, і владі в результаті довелося йти на компроміс зі студентамі. Розглядаючи ситуацію в Японії у цьому контексті, спливають також наступні проблеми. Японія вирішила усунути нестиковки у відносинах вищої освіти і держави шляхом зведення до мінімуму офіційного фінансування університетів. Приблизно 80% японських студентів навчаються в приватних вузах. При цьому великі суми на навчання в більшості випадків виділяються не з державних грантів, а з сімейного бюджету. Тобто поширення японської вищої освіти просувають приватні вузи, які залежать від фінансування сім'ями студентів.

У порівнянні з європейськими країнами, Японії вдалося зробити вищу освіту доступнішою більш швидкими темпами. За недавньою статистикою, понад 50% випускників японських шкіл продовжують навчання у вищих навчальних закладах, і приблизно 25% йдуть у 2-річні коледжі та професійні училища різного профілю. Тобто 75% випускників мають можливість продовжити освіту після загальноосвітньої школи. 2-річні коледжі та училища також є майже повністю приватними. Таким чином, ми спостерігаємо ситуацію, при якій післяшкільна освіта набула масового характеру за мінімальної участі держави. Таким чином, особливість японського підходу до вирішення проблеми полягає у приватизації і комерціалізації вищої освіти та все меншому залученню державних ресурсів. З 90-х років поширення вищої освіти проводилося за рахунок пом'якшення вимог держави щодо стандартів заснування нових вузів, в той час як у приватному секторі тривала висока конкуренція за студентів. І все це - на тлі високої залежності від сімейного бюджету. Тобто виходить, що здобуття вищої освіти стало вважатися особистою вигодою, тому і гроші на неї повинні витрачатися з особистого бюджету, а не державного. Керуючись цією ідеєю, Японія просувала вищу освіту в народ. Проте вирішення проблем, засноване на принципах приватизації і комерціалізації, ставить нові серйозні перешкоди перед японської системою вищої освіти, а саме: рівність в отриманні освіти та її якість.

Головні проблеми японської вищої освіти

Не можна заперечувати, що Японії вдалося в короткі терміни добитися широкого поширення вищої освіти, надавши молоді великий вибір в продовженні навчання. Однак через те, що вища освіта поширювалася через приватні університети, здатність окремого студента продовжувати навчання у ВНЗ стала прямо залежати від фінансового стану його сім'ї. Плата за навчання продовжувала зростати, урядові стипендії були недостатніми, і в підсумку полегшити економічний тягар студентів державі не вдалося. Як результат, хоча кількість місць у вищих навчальних закладах і збільшилася, нерівність при отриманні післяшкільної освіти залишається. Друга серйозна проблема - це зниження якості освіти, яке послідувало за збільшенням кількості вузів. Це явище також виникає з відношення до вищої освіти як до особистої вигоди і повсюдної її приватизації, що тільки погіршила ситуацію. Давайте розглянемо це питання детальніше. По-перше, для приватних вузів характерна слабка фінансова база і, відповідно, висока залежність від плати за навчання. При таких умовах, навіть якщо університет вирішить підтримувати якість освіти на високому рівні, виключити неуспішного студента буде непросто. До того ж, щоб заощадити на зарплаті викладачів, багато лекцій проводяться у великих аудиторіях. А при великій кількості студентів викладач фізично не в змозі використовувати персональний підхід і стежити за успіхами учнів. На додачу до всього, більшість занять не передбачають попередньої підготовки (домашнього читання матеріалів лекції).

За результатами дослідження, проведеного приватною освітньою організацією Bennesse Corp., 73% японських студентів витрачають менше 3-х годин на тиждень на підготовку до лекцій, повторення пройденого матеріалу і виконання домашнього завдання. 20% не відкривають конспекти поза заняттями взагалі. Що стосується самостійного навчання, то додатково займається до 3-х годин на тиждень 81% студентів ВНЗ, а 32% не вивчають нічого крім предметів з розкладу. Таким чином, японський університет став місцем, де знання отримують виключно під час лекцій. Більше того, багато вузів фактично дають студентам лише три роки навчання замість відведених чотирьох. Це відбувається тому, що з другого семестру третього курсу більшість студентів стурбовані пошуками роботи і їм стає не до навчання, на лекції часу не вистачає. Приватним університетам залишається тільки терпляче пристосовуватися до ситуації, що склалася. Адже репутація університету складається з числа його випускників, які зуміли влаштуватися на роботу. Отже, щоб підтримати кількість абітурієнтів на певному рівні, приватним університетам доводиться не тільки не перешкоджати студентам в пошуках роботи, але й всіляко заохочувати їх. Також з раніше зазначеної причини вузам складно вести сувору систему оцінювання, тому що тоді їм доведеться виключати студентів з незадовільними оцінками, а це невигідно. Чому ж пошуки роботи повинні неодмінно відбуватися за рахунок часу, відведеного на отримання освіти? Щоб відповісти на це питання, необхідно звернутися до історії і подивитися, як складалося ставлення до вищої освіти в Японії. І тоді стане зрозуміло, що ж це за патологія сучасного японського суспільства під назвою «японський синдром».

Навчання співробітників компаній і «японський синдром»

Економічний успіх, якого Японія домоглася і підтримувала до початку 90-х років, незважаючи на відсутність природних ресурсів, часто приписують високому рівню працівників і вмілим керівникам підприємств, які вміли таких працівників правильно організувати. У ті часи в приватному секторі був загантований довгий і стабільний найм, а також виділялася велика кількість часу на навчання співробітників-новачків (так званий OJT - on the job training). Для підвищення ефективності працівників така система діяла досить успішно. Однак вона була націлена більше на досягнення групового результату, ніж на підвищення рівня продуктивності окремого співробітника. Тобто, на відміну від західних країн, де співробітника забезпечують необхідними навичками в залежності від конкретного завдання і способів його виконання, японці створили систему, при якій рамки робочих обов'язків досить розмиті, навички для їх виконання чітко не визначені, а основний акцент робиться на підвищенні ефективності групових зусиль. Виходило так, що в майбутнього співробітника фірми в принципі не виникало необхідності в отриманні спеціальних знань і навичок, які б потім ставали йому в нагоді на роботі. Адже для цього йому нададуть достатню кількість часу вже після того, як він почне працювати. В таких умовах японському суспільству стало все одно, що і як вивчає студент у ВНЗ. Головним критерієм при прийомі на роботу стала здатність до ефективного навчання на робочому місці, той самий OJT. Одним зі способів з'ясувати такі здібності було подивитися, в який університет вдалося вступити тому чи іншому потенційному співробітнику. Тут є своя логіка, адже які якості необхідні для вступу в хороший вуз? Старанність, кмітливість, уміння схоплювати на льоту - все це стане в нагоді і для навчання співробітника на місці. Якщо ці показники були високі, значить, і навчити працівника буде простіше. Так підприємства стали орієнтуватися на найм випусників найбільш престижних університетів, куди складніше за все вступити, а значить, студенти їх відрізняються високим рівнем всіх перерахованих вище умінь, і навчити їх на місці не складе великих зусиль.

Така система виховання робітничих кадрів та відбору кандидатів має три характерні особливості. По-перше, вона ефективно працює тільки на великих підприємствах і орієнтована на співробітників чоловічої статі. Тільки в цьому випадку можна гарантувати тривалий стабільний найм. Ефективність такого підходу знижується пропорційно скороченню числа постійних працівників і збільшенню кількості контрактників, що ставить під загрозу систему тривалого і стабільного найму. Також результати OJT не завжди застосовні до жінок і тих, хто вирішує змінити місце роботи - тобто до тих, хто не орієнтований на безперервне перебування на одному місці. По-друге, така система орієнтувалася на внутрішній ринок робочої сили. На ринку, який не виходив за межі країни, потенційні співробітники змагалися не якістю отриманих навичок, а здатністю до навчання. Виходить, що компанії так би мовити ставали в чергу за випускниками успішних вузів, і в результаті початок відбору потенційних працівників став відсуватися на все більш ранній термін. Студентам в свою чергу також довелося пристосовуватися до умов, що склалися, і починати активні пошуки роботи набагато раніше, ніж раніше, щоб отримати гарне місце. Як результат, студенти почали присвячувати значну частину часу підготовці до працевлаштування, починаючи вже з другого семестру третього курсу, жертвуючи тим самим півтора роками вищої освіти. Безумовно, таке скорочення навчальних годин не могло не позначитися на загальній якості освіти, проте доти, доки японські студенти варилися у своєму котлі, змагаючись виключно один з одним, на цю проблему довгий час успішно закривали очі. Якщо подивитися на ситуацію, що склалася з точки зору суспільства в цілому, то в ній, звичайно, багато недоліків. Однак як для окремого підприємства, так і для кожного студента, ранні пошуки роботи, що закінчуються наймом, мають багато переваг. У підсумку японське суспільство прийшло до того, що економісти називають помилковим перенесенням окремого випадку на загальне. Почався сезон працевлаштування - студенти кидають лекції і поспішають на співбесіди. Третьою особливістю системи японського найму стало створення стимулу для абітурієнтів вступити в більш престижний вуз, для чого необхідно краще готуватися до вступних іспитів.

Саме конкуренція при вступі до університету була тим китом, на якому трималася система оцінювання потенціалу студентів і OJT. Однак зараз, коли кількість 18-річних скорочується, а кількість приватних вузів залишається високою, за винятком деяких університетів питання жорсткої конкуренції втратило свою актуальність, а значить і стимулу старанно вчитися у школярів більше немає. Приватні університети, які не одержують достатнього фінансування і спираються на бюджет студентів, змушені приймати абітурієнта з будь-якими оцінками, лише б він був у змозі оплатити навчання. Адже якщо не набрати встановленої кількості студентів, такий університет просто не зможе функціонувати з фінансових причин. Глобалізація і демографічні зміни також не поліпшили ситуацію в системі традиційного японського найму. З метою зберегти робочі місця для співробітників середнього і старшого віку, компанії набирають в штат все менше і менше молоді. Деякі підприємства стали практикувати переведення співробітників зі статусу постійних працівників до тимчасових, або переведення повного робочого дня у неповний з вільним графіком. Разом із пом'якшенням закону про прийом на роботу з боку держави, ці зміни були викликані потребою в збільшенні конкурентноздатності підприємств в плані оплати праці в умовах глобалізованої економічної конкуренції. Іронія ситуації полягає в тому, що тепер японська система найму більше не може гарантувати якість роботи співробітника після того, як його взяли на роботу. До того ж глобалізація економіки похитнула і продовжує розгойдувати струнку систему внутрішньояпонського найму з її порядком черговості.

Як я вже говорив вище, в інших розвинених країнах навчання кваліфікованих кадрів поступово зміщується в бік аспірантури. Тобто вища освіта стає більш тривалою і поглибленою. А японські університети, разом з японськими підприємствами, не можуть забезпечити навіть 4-х років повноцінної вищої освіти. В епоху, коли пріоритет віддається придбаним умінням і навичкам, Японія, очевидно, знаходиться не в кращій ситуації у цій сфері. І навіть при повному усвідомленні цього занепаду, навряд чи сформовану систему можна змінити. Це і є сутність «японського синдрому». Не в змозі відреагувати на глобальні зміни на світовій арені, Японія продовжує діяти так, якщо б вона як і раніше конкурувала тільки всередині себе самої - тільки вже без колишніх переваг. Якщо подивитися на цей «японський котел» з боку, недоліки традиційного підходу видно, як на долоні. Однак ані змінити, ані відкинути його не видається можливим. А на фоні мізерного державного фінансування вищої освіти, яке продовжує зменшуватись з кожним роком, ситуація зовсім невтішна, і змін не передбачається. Симптоми «японського синдрому», однак, з'являються і за межами Японії. Рух за зменшення ролі держави в освіті призводить до ще більшої приватизації і маркетизації останньої. І Японія є наочним прикладом того, що раціональність рішень і поведінка окремого індивіда при отриманні освіти аж ніяк не гарантує підвищення її якості та рівності в її отриманні. Навпаки, в короткостроковій перспективі, коли боротьба йде лише за швидку особисту вигоду, якість освіти страждає, і про рівні шанси для всіх мова не йде. Що ж потрібно зробити, щоб не опинитися в замкнутому колі перенесення окремого на загальне при утворенні і підготовці кадрів? Негативний приклад Японії може послужити уроком для інших країн, які рухаються в схожому напрямку.


Kariya Takehiko, “Credential inflation and employment in ‘universal’ higher education: enrolment, expansion and (in) equity via privatisation in Japan,” Journal of Education and Work, Vol. 24, Nos. 1–2, 2011, pp. 69–94.

Yano Masakazu, Shūkanbyō ni natta Nippon no daigaku, Nihon Tosho Center, 2011.

(Оригінал статті написаний 16 квітня 2012 р.)